«І.П. Рущенко СОЦІОЛОГІЯ ЗЛОЧИННОСТІ Видавництво Національного університету внутрішніх справ Харків 2001 ББК 88.4я73 Рекомендовано до видання Р88 вченою радою Національного ...»
жертва – із слідчим, прокурором та своїми свідками. Іноді жертва йде на домовленість із злочинцем або починає йому співчувати. У корумпованому правовому полі угрупування можуть мати зовсім інший вигляд, наприклад, суддя, поліцейський (слідчий) можуть об’єднатися проти жертви. Ставки у боротьбі досить високі: гроші, майно, свобода, життя, добре ім’я тощо. Це зумовлює запеклість і безпощадність боротьби, яка може виливатися у брутальне насилля та застосування з різних боків зброї. Злочин взагалі не має правил, це – специфічний тип соціального зв’язку, основні риси якого висвітлені у попередній главі. А от процедури, які прийнято називати боротьбою зі злочинністю, є унормованими практиками. Вони регламентуються чинними кримінально-правовим та кримінально-процесуальним законодавствами.
Рис. 2.2. Конфліктний чотирикутник Фізична локалізація. «Кримінально-правове поле» як гносеологічна категорія має сенс у разі, якщо вона відображає конкретну емпіричну реальність. Стосовно реального простору таке поле має кілька принципів локалізації: інституційно-галузевий, територіальний, общиний або соціально-груповий. У першому випадку поле конструюється в межах того чи іншого інституту, галузі народного господарства або конкретної організації.
Це може бути роздрібна торгівля, енергоринок, медицина, освіта, військо тощо. Поле також можна сконструювати на базі крупного виробництва, шахти або металургійного підприємства чи бавовняної фабрики. В останньому випадку логіка конструювання така: наприклад, встановлено, що сировина або готова продукція систематично розкрадається. На початку варто з’ясувати показники, які фіксують конкретні випадки розкрадань, масштаби економічних втрат, зробити припущення щодо розмірів латентної злочинності; потім доцільно розглянути систему охорони, визначити юридичну відповідальність посадових осіб, зв’язки з місцевими правоохоронними органами, окреслити типажі несунів або крадіїв і з’ясувати їх юридичну відповідальність. Так крок за кроком будуть вимальовуватися контури кримінально-правового поля. Воно та його складові стають об’єктом вивчення, моніторингу. Надалі відносно поля можна розробляти системи протидії злочинності та зміни його конфігурації у ліпший бік. Поле, таким чином, може бути предметом управління. Територіальна локалізація – це прив’язка до місцевості, адміністративного району, певного міста або села, міського кварталу, паркової зони тощо. В цьому сенсі поле може бути неоднорідним. Починаючи з відомих робіт соціологів чиказької школи (соціальна екологія), кримінологи складають спеціальні карти місцевості, на яких позначаються пересічні показники злочинності. Цікаву і унікальну роботу з картографування районів республіки було здійснена в Грузії у 70ті рр. під керівництвом А.А. Габіані. Грузинські кримінологи виходили з гіпотези, що злочинність детермінована комплексом економічних, соціально-демографічних, культурно-історичних процесів, які не однакові в різних районах. У дослідженні використовувався метод обробки індивідуальних карток засуджених, що заповнюються після винесення вироку судами першої інстанції. Злочинність локалізувалася за двадцатьма регіонами і диференціювалася за десятьма видами відповідно до певних статей кримінального кодексу. За даними питомої ваги окремих злочинів було складено карту Грузії. На жаль, автори дослідження не наважилися опублікувати абсолютні числа, бо кримінальна статистика була у ті часи не для друку [15].
Нарешті, локалізація община або соціально-групова передбачає, що межі поля будуть релевантні тій чи іншій соціальній групі. Популярними у світовій кримінології є дослідження злочинності окремих етнічних груп, молодіжної злочинності, злочинності наркоманів тощо. Їх можна планувати і здійснювати у термінах соціального поля. Перевага тут полягатиме у соціологічному підході, який враховує не тільки кримінальні факти, але й агентів та контрагентів, різнобічні зв’язки та конфлікти, акцентує на процесуальній стороні поля.
Числові показники. Кримінально-правове поле, співвідношення між його частинами, динаміка можуть бути визначені за допомогою системи числових показників. Цьому сприяє конкретність на емпіричність поняття поля. Показники стосовно конкретного поля формуються із урахуванням двох загальних умов: вони враховують фізичну локалізацію кримінально-правового поля і часові обмеження. Числові характеристики можна поділити за кількома критеріями та напрямками. Перший напрямок – поділ на показники, що стосуються посягань і показники, які мають стосунок до захисту. Другий – поділ на числові характеристики агентів поля та індикатори соціальних дій. Усі вищезгадані показники можуть бути чотирьох видів: 1) такі, що відображають абсолютну кількість, 2) відносні (коефіцієнти), 3) структурні (питома вага), 4) такі, що відображають динаміку (зміна конфігурації поля у часі). Типологія показників наведена у табл. 2.5.
Таблиця 2.5 Типологія показників кримінально-правового поля Посягання Захист агенти Абсолютні показники Абсолютні показники Відносні (коефіцієнти) Відносні (коефіцієнти) Структурні (питома вага) Структурні (питома вага) «Динамічні» «Динамічні»
дії Абсолютні показники Абсолютні показники Відносні (коефіцієнти) Відносні (коефіцієнти) Структурні (питома вага) Структурні (питома вага) «Динамічні» «Динамічні»
Система відповідних числових характеристик існує вже давно, її основу складають відомі показники кримінальної статистики, і ми не будемо спеціально зупинятися на їх змісті. Але треба наголосити на тому, що поліцейська і судова статистика завжди робили наголос на кримінальних діях та злочинцях, а показники захисту висвітлювалися в меншій мірі, або зовсім ігнорувалися. Статистична збірка «Криміногенна ситуація в Україні», яку кілька разів у 90-ті рр. готувало МВС України, містить показники «з двох сторін» і це є позитивним прикладом. Але показники захисту ретельно не розроблені, наприклад, повністю відсутні показники, які стосуються не правоохоронної діяльності офіційних установ, а самозахисту громадян. За нашими спостереженнями, саме останнє є вирішальним у стримуванні загальнокримінальної злочинності. Не розробленими у нас залишаються коефіцієнти, які б пов’язували між собою показники «з обох боків», наприклад, співвідношення виявлених злочинів і чисельності поліцейських служб. Для певних видів злочинів це є досить важливими індикаторами. Так, без спеціальних поліцейських заходів та служб такі види злочинів як незаконний обіг наркотиків або корупція практично не виявляються, бо громадяни не заявляють про них. Якби сьогодні в Україні вдалося раптово збільшити чисельність відділів по боротьбі з незаконним обігом наркотиків, то також зненацька у нас пішла б у гору ламана з викриття наркодилирів та обсягів вилучених наркотичних речовин. Незаконний обіг не збільшився б, але певна його частина з латентної складової перейшла б до розряду зареєстрованих злочинів. Такі перехресні коефіцієнти можуть свідчити про ефективність роботи правоохоронців у тих чи інших галузях або місцевостях.
Динаміка і соціальний час. Як кожне реальне соціальне явище, кримінально-правове поле змінюється у часі. Воно є потоком змін і існує доти, доки в ньому щось відбувається. Системотворчим елементом поля, як це не парадоксально, виступають кримінальні дії. Якщо вони відсутні (наприклад, на підприємстві не зафіксовано розкрадань, економічних та інших злочинних актів), то кримінально-правове поле не виникає, а отже й не змінюється. Соціальне поле можна розглядати як ланцюг подій (взаємодій). Під подією, відзначає П. Штомпка, розуміється «моментальний стан соціального поля (або його сегмента)» [16, с.28].
Подія фіксує процеси, поведінку агентів, що спричинені базовою для даного контексту соціальною дією. Коли відбувається злочин, то базовою є злочинна дія, якщо відбувається затримання злочинця, то базовою виступає дія правоохоронців або населення. Перший і другий випадок – складні акти, де є свої сценарії та місце для різних акторів. Таким чином, хронологічний ряд можна вибудувати як за подіями, так і за ключовими діями, що визначають характер події. Час кримінальноправового поля не збігається повністю із загальносоціальним календарем. Він залежить від інтенсивності подій або базисних дій. Соціальний час для особи, що стала жертвою важкого злочину, протікає вже в іншому часовому вимірі, ніж раніше, як і змінюється соціальний простір, до якого вона звикла. Життя тепер поділяється на «до цього» і «опісля».
Людина знайомиться з агентами кримінально-правового поля, працівниками правоохоронних органів, судово-медичної експертизи, суддями, кримінальним або кримінально-процесуальним кодексом тощо. Час для неї спливає в іншому ритмі. Таке спостерігалося під час війни, коли соціальний час ставав щільним, інтенсивним, бо було безліч визначальних подій. Але цей час, як і поле війни, були релевантні усім громадянам.
Кримінально-правове поле, якщо перейти від індивідуальної долі та одиничних випадків до масових процесів та стандартних проміжків часу (місяць, квартал, півроку, рік), змінюється за ознаками: 1) інтенсивності дій, зв’язків, подій; 2) конфігурації, співвідношення чисельності агентів;
3) змін «правил гри», наприклад, нормативно-правової бази, що регулює взаємодії.
Латентність. Злочин за своєю природою є утаємниченою дією.
Ідеальним для злочинця є повністю анонімний злочин, коли тривалий час (або іноді назавжди) відповідна подія залишається таємницею для оточення, отже, не помітні (відсутні) усі сліди та докази; не відоме ім’я злочинця та його місцеперебування; вміло приховуються шкідливі наслідки тощо. До цієї ідеальної моделі злочину спрямовує свої дії кожний розумний злочинець. Потерпілі також з різних причин часто воліють не розголошувати те, що з ними трапилося. Практика засвідчує: більшість порушень закону ніколи не фіксуються правоохоронними органами, але вони відбуваються фактично і їх не варто викреслювати з подій поля.
Латентність є специфічною рисою, яка не притаманна у таких обсягах звичайним соціальним полям. Ця риса, до речі, становить об’єктивні труднощі для аналізу та дослідження поля.
Ситуація «входу – виходу». Ми вже неодноразово підкреслювали:
злочинець живе у різних полях, він не прикутий ланцюгом до кримінально-правового поля. Навпаки, здійснивши злочин, він прагне бодай скоріше його покинути, перейти у «нормальне поле». Тобто особливість кримінально-правового поля полягає у раптовій зміні позицій, що нагадує приховування обличчя на карнавалі або зміну акторами масок у стародавньому грецькому театрі. Чому так важко «вирахувати» серійного вбивцю? Тому що вчинивши черговий жахливий злочин, він повертаться до родини, служби, звичайного законослухняного життя. Так, один з перших в історії серійних вбивць, американець Холмс, що діяв наприкінці ХІХ ст. у Чикаго, в очах оточення був порядним громадянином, успішним бізнесменом. Але він побудував за своїм планом цілий палац, пристосований для задоволення власних кровожерливих фантазій та некрофільських потягів, де таємно здійснював тяжкі злочини. Тривалий час він нібито існував у двох світах, двох вимірах, об’єктивно утруднювало розшукові й юридичні дії американської поліції [17]. Ця ситуація є вельми характерною для подібного типу злочинців. Отже, виникають ситуації «входу» та «виходу». І це стосується не тільки злочинців:
особа, що зазнала злочинного нападу, хоче вона того чи ні, може надовго затриматися на теренах цього поля у якості жертви злочину. Людина отримує додатковий офіційний (на відміну від анонімного злочинця) статус, соціальну позицію, які допомагають їй встановлювати справедливість, домагатися відшкодування у цивілізований, правовий спосіб. У цьому полі можна спостерігати постійні та змінні позиції. Постійні позиції посідають правоохоронці, судді, що особисто та гласно здійснюють тривалий час правовий моніторинг та дії, направлені на відновлення права. Позиції злочинців, жертв та свідків є змінними з огляду на випадковість, вірогідність, плинність цих соціальних категорій. Тобто самі позиції присутні завжди, якщо брати досить сталі поля (наприклад, ситуація у певному адміністративному районі міста), але їх «займають»
кожний раз нові актори. Окремо треба сказати про злочинність в межах тих чи інших інститутів, організацій, де розкрадання, акти корупції, різноманітні порушення здійснюються зсередини, часто-густо тими ж самими акторами. «Псевдоінституційна поведінка» має ту особливість, що злочин відбувається «на робочому місці», він вплітається у звичну професійну технологію. Ситуація «входу–виходу за таких умов набуває особливої інтенсивності.
Символічна боротьба. Це – боротьба за визначення, класифікації, звання та титули. Для кримінально-правового поля вона є вельми актуальною, бо на його теренах у безкомпромісних поєдинках стикаються занадто різні суб’єкти. Головна ставка цієї боротьби – визнання або не визнання підозрюваного злочинцем, що перетворюється на умовну стигму. Були часи, коли злочинців певним чином калічили, щоб не тільки покарати, але й назавжди позначити їх стигмою – рвали ніздрі, відрубали руки або таврували як худобу. У подальшому поява такої людини з її наочною стигмою означала знак тривоги для оточення і розтягувало покарання на усе життя. Подібні покарання як рудимент старих часів зберігалися у певних кримінально-правових системах до останнього часу. Так, Кримінальний кодекс Судану 1983 р. передбачав за певні злочини відсікання рук [18, с.57]. Пізніше методи стигматизації змінилися, але її функція залишилася. У ХІХ ст. в царській Росії існувала практика судів видавати підозрювальним так звані «реверси» – свідоцтва на заміну паспорту. Засудженим робилися відмітки у паспорті, які перетворювали документ на так званий «вовчий паспорт». Останнє збереглося і за часів радянської влади. Вже дореволюційні автори підкреслювали значну шкоду від такої практики для тих, кого це торкнулося, бо людина, маючи подібні документи, ставала ізгоєм, хронічно дезадаптованою особою, і її подальший шлях був «від тюрми до тюрми». В.Н. Нікітін, автор книги «Тюрма та заслання», зібрав досить велику кількість конкретних свідоцтв того, як негативно змінювалася доля людей, що зазнали подібного таврування [19, с.366–384]. У ХХ ст. подібні спостереження було підсумовано теорією стигми, що пояснює злочинні біографії як наслідок негативного впливу на свідомість підлітків, молодих людей офіційного визначення їх девіантами, злочинцями. Суспільство, держава зацікавлені в тому, щоб піднести статус правоохоронців, суддів, і, навпаки, – принизити тих, хто перебуває «по інший бік барикади». Злочинці відповідають приблизно тим самим, намагаючись перевизначити позиції поля: «менты поганые», «волки позорные» – не просто емоційні сплески, це спроба самоутвердитися шляхом приниження свого ворога.
«